Друге християнське (Нове, Міжнародне)

Детальніше

В середині XIX століття на Міському цвинтарі Одеси гостро відчувалася нестача вільних місць для поховання. Спеціально створена у 1848 році комісія мала визначити місце для нового цвинтаря і призначити торги на будівництво навколо нього кам’яної огорожі. Справа рухалася повільно, завадила планам і Кримська війна, що почалася незабаром. Нарешті, на початку 1856 року технічна комісія обрала «вільну місцевість у передмісті міста Молдаванці, праворуч скачки, дорогою до Фонтальської застави, поблизу млинів, Воронцовської слободки та Кінної». Того ж року вмираючих у військово-часових шпиталях і полкових лазаретах ховали вже на новому цвинтарі. Розбивкою кварталів під новий цвинтар займався архітектор Черкунов. В одеському архіві збереглася «Справа про заснування нового цвинтаря для міста Одеси дорогою до Фонтальської застави». Перший документ датовано 19 квітня 1857 року. Незважаючи на виділене місце, офіційне відкриття нового цвинтаря відбулося лише 1885-го року, коли почали будувати цвинтарну церкву.

Перший камінь цвинтарної церкви в ім’я св. Дмитра Ростовського було урочисто закладено 14 липня 1885 року. На церемонії були присутні градоначальник П.П. Зелений, міський голова Г.Г. Маразлі, товариш його барон Вітте, поліцмейстер Я. Бунін. Церква та головна брама зводилися за проектом архітектора Ю.М. Дмитренка, підрядниками стали інженери Плановський та Гайновський. На будівництво храму, урочисто освяченого в 1888 році, було витрачено 45 950 карбованців.

У Херсонських єпархіальних відомостях можна прочитати таку інформацію: «18 вересня поточного року на Новому цвинтарі відбувалося освячення спорудженого там храму на згадку про архієпископа Херсонського Димитрія, що почив у Бозі. Освячення здійснював Високопреосвященний Архієпископ Никанор у присутності місцевої влади, міського голови, членів управи, гласних думи та безлічі молящих. Цей храм побудований за планами архітектора Дмитренка в російському, Ярославському стилі, і в архітектурному відношенні є однією з найкрасивіших церков в Одесі. Роботи з будівництва храму, визначені за кошторисом 30 тисяч карбованців, були віддані з підряду за 26 тисяч; потім знадобилися ще додаткові роботи на 5 тисяч карбованців, спорудження ж будівлі вчорне, з мозаїчною підлогою, по зовнішній обробці, обійшлося підрядникам до 39 тисяч. Загалом же вся споруда з внутрішнім оздобленням, іконостасом, живописом і всім церковним начинням обійшлася місту, як повідомляє Новоросійський Телеграф, близько 45 000 крб. Все внутрішнє оздоблення просте, але витончене. Дерев’яний іконостас, бірюзового кольору з позолотою, значно прикрашає храм. Мозаїчна підлога в храмі, зроблена замість мармурової, дуже гарна і зручна». Цей храм відомий тим, що жодного дня не був зачиненим за радянської влади. Вже у 2008 році до притвору храму було прибудовано дві двоповерхові секції, в яких розмістилися недільна школа, бібліотека, просфорня та трапезна. Метричні книги храму зберігаються у ДАОО. У 1887 році за проектом Ю. М. Дмитренка на Новому цвинтарі була побудована каплиця для ніби померлих. Г.Г. Маразлі виділив на її будівництво 5000 карбованців. Каплиця збереглася до наших днів, хоча багато десятиліть стояла покинута. У народі отримала назву «33 труни». У 2013 році ця каплиця була відреставрована та освячена на честь блаженної Ксенії Петербурзької.

На цвинтарі було виділено окремі ділянки для католиків, лютеран, реформаторів, баптистів, англікан, вірмен, старообрядців. Представників бідних верств населення ховали на Новому цвинтарі безкоштовно, але з 1894 року їх уже ховали на щойно відкритому Третьому християнському цвинтарі. У 1890 році було відведено ділянку для православних священників. Вона існує і зараз, але старовинних поховань збереглося дуже мало.

1 лютого 1888 року, з ініціативи військового відомства, постановою міської управи 8 та 15 дільниці Нового кладовища (з включенням дороги між ними) загальною площею 2205 квадратних сажнів було виділено для влаштування самостійного Військового відділення. Перший докладний план Військового відділення був складений у 1891 році і через чотири місяці затверджений міською управою. Ще через два з половиною роки одеська влада схвалила креслення каплиці в центрі комплексу військових поховань. Вона була побудована набагато пізніше, у 1915 році, і донині не збереглася. За задумом автора плану, Військове відділення поділялося на 126 ділянок, огороджених дерев’яними ґратами та обладнаних номерними таблицями. Кожна ділянка, у свою чергу, складалася із 20 обведених кам’яним цоколем прямокутних фрагментів для майбутніх поховань. Низка ділянок виявились меншими за затверджені розміри, тому загальна кількість планованих поховань вийшла дещо нижчою за розрахункову — 2041.

Військовий цвинтар мав свою браму. Могили завжди доглянуті, територія прибрана стараннями одного наглядача. Першим на військовому цвинтарі у січні 1891 року був похований юнкер піхотного училища Корній Трохін. Наразі збереглося лише кілька десятків дореволюційних військових поховань. У 1940-ті роки на цій ділянці зверху над старими могилами були поховані учасники Другої світової війни. Також на військовій ділянці ховали політкаторжан. І сюди ж у 1970-ті роки переносили поховання з Другого єврейського цвинтаря.

У довіднику Коханського за 1894 можна прочитати такий опис некрополя: «Новий християнський цвинтар, розташований позаду Старого, займає площу майже вдвічі більше першого; віно чудово розпланований і має вже чимало гарних пам’яток, хоча відкритий для поховання лише з грудня 1885 року. Але на ньому немає поки що густої рослинності, якою відрізняється Старий цвинтар. Посеред цвинтаря невелика гарна церква Св. Димитрія, збудована на згадку про колишнього Одеського архієпископа Димитрія. Усі християнські мають тут свої осередки». У «Одеському чичероне» 1914 року бачимо таку інформацію: «Нове – на Великофонтанській дорозі, відкрито 1885 р., добре розплановане, більше старого і має багато рослинності. На ньому також багато чудових пам’яток».

Після революції та громадянської війни Радянська влада організувала похоронне підприємство, а потім цвинтарями почало займатися спеціалізоване управління. Саме воно видавало ордери на цвинтарні місця, на дроги та дозвіл на встановлення пам’ятників. Оскільки Перший Міський цвинтар вже був закритий для поховань, а в 1930-ті варварськи знищений, то Другий залишався єдиним великим християнським некрополем в Одесі. Розцінки на поховання тут були найвищими, нарівні з 2-м Єврейським. Цвинтарні тарифи становили від 16 до 22.50 карбованців, тоді як на Слобідському, наприклад, від 4 до 6 карбованців.

На Другому християнському, пізніше перейменованому на Міжнародне, спочивають жертви революції, громадянської війни, голодомору, масових сталінських репресій, воїни Другої світової війни. У 1970-ті роки на цей некрополь було перенесено деякі поховання з ліквідованого 2-го Єврейського цвинтаря. З 1990-х Другий християнський цвинтар вважається закритим для поховань, проте вони там відбуваються щодня. 2000 року тут було відкрито колумбарій.

Кількість похованих на цвинтарі встановити практично неможливо. У статті на Вікіпедії зазначено, що тут спочиває понад 500 тисяч людей, але ці дані нічим не підтверджені. Найстаріше знайдене датоване поховання належить Єфросинії Іванівні Нагорській (народжена Еліат), яка померла 27 жовтня 1874 р. у віці 23-х років. Але можливо, що це перепоховання з Першого міського цвинтаря.

Перепоховання. В 1902 на Друге християнське перепохований генерал Ж. Допельмейєр. У 1930-ті роки перенесено останки з Першого міського Т.Я. Дворнікова та К.К. Костанді. У 1970-ті роки перенесено останки з 2-го Єврейського – С. Фруга, бр. Кангун, Я. Бардах, Менделе Мойхер-Сфорім та ін.

Відомі поховання: вчений, офтальмолог В.П. Філатов; механік, винахідник І.А. Тимченко; архітектори Ф.А. Троуп’янський, Ф.П. Нестурх, Л.М. Чернігов; краєзнавець, історик, бібліограф А.М. Дерібас та його дружина А.Н. Цакні; гласний міської думи, видавець «Одеського листка» В.В. Навроцький; друкар О.І. Фесенко; художники К.К. Костанді, Т.Я. Дворніков, П.Г. Волокідін, В.Х. Заузе, А.А. Ждаха; артист оперети М.Г. Водяний та його дружина М.І. Дьоміна; музикант, композитор, поет І.Ю. Ганькевич; власник гідропатичного закладу Л.М. Шорштейн; скульптор Л. Іоріні; доктор сільськогосподарських наук, винороб та благодійник, засновник першого науково-дослідного закладу в галузі виноградарства та виноробства В.Є. Таїров; власник популярного кафе П. Робіна (могила знищена); блаженний старець І.П. Жуковський та багато інших.