Детальніше

Цвинтар з’явився при храмі та скиті Архангело-Михайлівського жіночого монастиря, хоча перше поховання було здійснене тут ще до будівництва храму. Початок Фонтанського Пантеону Одеси як нової «Божої ниви» поклала усипальниця 58-річної графині Роксандри Скарлатівни Едлінг-Стурдзи, якапомерла в січні 1844 року. Видатна благодійниця графиня Роксандра Едлінг, уроджена Стурдза, задумала влаштувати на благодійних засадах дівочий монастир для піклування та виховання сиріт православних священнослужителів. З цією метою вона і придбала велику ділянку землі на морському узбережжі урочища Середній Фонтан, який належав відомому садоводу Йосипу Чижевичу. «На цьому пустельному місці, між сосен, розведених колишнім власником паном Чижевичем, заповідала поховати себе благочестива графиня Едлінг», – повідомляла газета «Одеський Вісник» 1844 року. Воля покійної була виконана, а через кілька місяців, на початку травня 1844 року, почалося зведення храму. Того ж таки 1844-го, 9 травня, при монастирі було офіційно відкрито «Сировиховний заклад дівчат духовного звання». Згідно з архівними даними, на 1 січня 1866-го тут виховували 62 особи.

Церква була збудована на пожертвування відомого брата покійної Роксандри Скарлатівни, дипломата, просвітителя та ревного християнина Олександра Скарлатовича Стурдзи. Названий Воскресенським, храм було споруджено за проектом молодого тоді архітектора Франческо Моранді. Його урочисто освятив 4 серпня 1846 року єпархіальний архієрей преосвященний Гаврило. Побудована у візантійському стилі і прикрашена по фасаду зображеннями апостолів, церква була розрахована не менше ніж на 500 молящих. У храм вели біломармурові сходи. Вівтар прикрашала велика ікона Воскресіння Господнього, іконостас складали 11 образів, а царські врата – шість різьблених зображень пророків. Мальовничі роботи виконали міланські художники Бертіні, Джованні-Батиста та юний Джузеппе, батько та син. Останній, зокрема, написав місцеві та бічні ікони та святих євангелістів.

У 1853 році навколо Воскресенської церкви вже були передбачені місця для поховання приватних осіб, у тому числі й під сімейні склепи. Церковне оголошення в «Одеському Віснику» пропонувало в 1853 році впливовим одеситам вчинити таке благодіяння: «Охочі заспокоїтись смертним сном біля храму Воскресіння Господнього … і разом з тим, самим місцем упокою свого надати благодіяння новій обителі і дівчатам-сиротам, що мешкають при ній, можуть обрати заздалегідь для себе і своїх близьких місця поховання на цьому Святому урочищі, яке, перебуваючи на відстані від шуму міського, красуючись невеликим, але прекрасним храмом і будучи незабаром обсаджене найкращими деревами, до того вжито всіх заходів, не забариться зробитись одним з найкращих і шанованих віруючими урочищ на морському березі… Грошові приношення за місця від благочестивих набувачів оних надходять на користь сиріт духовного звання, призріваних у жіночому монастирі».

Тим, хто відгукнувся на заклик церкви, видавалися листи на гербовому папері на право бути після смерті похованими на придбаних ними ділянках. Такою була тоді одна з форм благодійності в Одесі. У травні 1854-го у родовому склепі було поховано і графа Олександра Скарлатовича Стурдзу. Згодом гробниця-склеп графині Едлінг-Стурдзи стала фамільною усипальницею сімейства Гагаріних-Стурдз, де упокоїлися також племінниця Роксандри Скарлатівни Марія Олександрівна та її чоловік Євген Григорович Гагарін. Тут же була похована відома родичка сербського короля, пані Кешко, уроджена Стурдза. Тіло її після смерті в Женеві доставили до Одеси, провели відспівування у Спасо-Преображенському кафедральному соборі, а потім поховали у родинній усипальниці.

На Воскресенському цвинтарі виділявся мавзолей маститому грецькому негоцианту, купцю 1-ої гільдії, видному діячю «Філіки Етерії» Олександру Спиридоновичу Мавро (Мавросу), 1765-1850, та його дружині Ганні. Тут же у квітні 1856 року набула вічного спокою і купчиха-благодійниця Франческа Мавро.

У різний час знайшли тут свій вічний спокій відомі одесити: цензор Григорій Соколов, відомий одеський книгопродавець та засновник приватної школи на Середньому Фонтані Григорій Білий. Тут же поховали двох артилеристів, які загинули в 1854 році при взятті пароплава-фрегата «Тигр». Крім того, тут упокоїлися Степан Іванович Раллі (1902 р.), генерал від інфантерії Микола Павлович Горчаков (1919 р.), Юрій Мелетійович Дмитренко (1918 р.). На цьому цвинтарі також знаходилися сімейні ділянки баронських родин Мейендорфів і Швахгейм-Докс, упокоївся С.Н.Сомов, представники сімейств Ханджері, Каріанді, Кіллімахі. Тут знайшли останній притулок князь Федір Олександрович Шостак, графиня Марія Олександрівна Гагаріна, уроджена Стурдза, духівник Одеської семінарії ієромонах Феодоріт. Поховання на цьому цвинтарі тривали й у 1910-ті роки.

Постановою Президії Одеського законодавчого комітету, 19 квітня 1926 року цвинтар був закритий, а потім, у роки радянської влади, і варварськи розграбований. Монастир був закритий і, наче на глузування, перетворений на санаторій «Червоні Зорі». Храм було перебудовано та перетворено на третій спальний корпус санаторію з клубом-кінотеатром. Усипальниця Гагаріних-Стурдз була пограбована і спустошена. У різні роки вона використовувалася як підсобне приміщення для зберігання то овочів, то садового інвентарю, поки в 1970-ті роки комусь не спало на думку переобладнати її… в «Печеру казок». Сам склеп встояв до 2012 року, допоки нинішній священик не зніс останню реліквію роду Стурдз на Середньому Фонтані.

Як стверджували старожили «Червоних Зор», у 1970-х роках під час будівельних робіт на території санаторію робітники неодноразово розкопували колишні могили, де нерідко знаходили цінну зброю та ювелірні прикраси. Якось, як розповідав авторитетний одеський краєзнавець Роман Шувалов, мародери пограбували багате жіноче поховання, що стало предметом розгляду правоохоронних органів.

Нині храм, щоправда, під іншим ім’ям, відроджений, проте залишився лише слід від колишньої усипальниці Гагаріних-Стурдз. Загалом кількість останків на Воскресенському цвинтарі оцінюється лише приблизно, але в архівних документах збереглося згадування не менше 200 імен людей, похованих там.

Площа цвинтаря: спочатку 4 гектари, нині – менше 2 гектарів.