Слобідський цвинтар (Романівський, Російсько-слобідський)

Детальніше

Місця під забудову на Новій слобідці почали відводити у 1830-31 рр. Квартали Слобідки-Романівки з’явилися вже на генеральному плані Одеси 1835 року, але цвинтар там ще не був позначений. Комісія, яка оглядала Слобідський цвинтар у 1906 році, знайшла найстаріше поховання, датоване 1844 роком. Архітектор 5-ї частини Одеси І.О. Ван дер Шкруф в 1856 році повідомляв: «За зібраними відомостями, я не можу дізнатися, з якого часу і з чийого дозволу засновано на Новій слобідці цвинтар, але слід вважати, що він існує з часу заселення Нової слобідки».

Цвинтар від самого початку не призначався для аристократії та одеських багатіїв. Він розташований у північній частині Слобідки, на кордоні з межею порто-франко. Спочатку некрополь займав територію розміром 10 десятин. Поряд зі Слобідським цвинтарем були збудовані Храм Різдва Пресвятої Богородиці (1854 рік) та Вознесенська церква (1888 рік). Метричні книги цих церков зберігаються у ДАОО.

Наприкінці ХІХ століття на цвинтарі було прокладено водогін. «Одеські новини» так описували цю подію: «Цвинтар на Слобідці-Романівці, а також весь прилеглий до нього значний район були позбавлені води, через відсутність у цій місцевості водопроводу. Бажаючи ознаменувати чимось пам’ять свого покійного чоловіка, похованого на цьому цвинтарі, А.С. Пономарьова пожертвувала необхідні кошти на прокладання водопроводу довжиною 10 сажнів, від Романівської вулиці (нині Лідії Мацієвської) до цвинтаря. В даний час роботи з прокладання водопроводу завершено, а на самому цвинтарі, позбавленому досі води, влаштовано водорозбірний кран. Третього дня відбулося вперше відкриття крана».

Тоді ж було закладено пам’ятну дошку на честь Федора Пономаря, яка збереглася до наших днів. Залишилося лише розібратися у невідповідності прізвищ. Або друкарська помилка в газеті, або Федір за життя був паламарем. У довіднику «Вся Одеса» за 1899 р. серед мешканців Слобідки-Романівки присутні прізвища Пономарьов та Пономарь.

На початку XX століття на Слобідському цвинтарі залишалося лише 150 кв. саж. вільної землі для поховань. З 1905 року порушувалося питання про будівництво на Слобідському некрополі крематорію. Для цього навіть було створено спеціальну комісію, яку очолювали професор Блауберг та лікарі – Бурда та Діатропов. Але місцеве населення звістку про будівництво крематорію зустріло без ентузіазму. Не допомогли ані проповіді священників, ані брошури, котрі пояснювали доцільність цього проекту. Крематорій на Слобідському цвинтарі так і не з’явився.

Також зазначалося, що некрополь перебуває в занедбаному стані: відсутні стежки, відвідувачі ходять по могилах, багато поховань, що провалилися. На той момент Слобідський некрополь був єдиним із усіх одеських, який керувався не містом, а місцевим церковним піклуванням, а воно могло видавати лише до 150 рублів на рік на безкоштовні труни для бідняків.

У 1906 році Романівським піклуванням було запропоновано закрити цвинтар для подальших поховань або придбати землю, що знаходиться позаду цвинтаря. Розглядався і проект відведення Слобідки-Романівки до 3-го міського (християнського) цвинтаря, який розташовувався біля Застави. Але тут гостро постало питання про замощення дороги до 3-го цвинтаря. Крім того, незрозуміло було, де ховати померлих жителів Пересипу, яких також ховали на Слобідському цвинтарі. Тому було ухвалено рішення викупити для подальших поховань землю за Слобідським цвинтарем.

У дореволюційних довідниках про Слобідський цвинтар згадувалося лише побіжно.

У 1920-ті роки цвинтарні тарифи на поховання на цвинтарі становили: 4-6 крб. для трудящих, 8-12 для кустарів та 12-18 для нетрудових елементів. Наприклад, на Другому християнському було дорожче у 4-5 разів.

У 1924 році на Слобідському цвинтарі, в сімейному палісаді, був похований святий праведний Йона Атаманський. У похоронній процесії взяли участь тисячі його послідовників. Його могила була місцем паломництва багатьох віруючих. 1 липня 1996 року мощі Іони Атаманського були перенесені до Свято-Успенського собору.

У 1936-му році на цвинтарі було перепоховано викинуті комуністами зі Спасо-Преображенського собору останки Найсвітлішого князя, генерал-фельдмаршала М. С. Воронцова, та його дружини Є. К. Воронцової. На Слобідському цвинтарі вони були поховані недалеко один від одного. 10 листопада 2005 року останки подружжя Воронцових були поховані в нижньому храмі у відтвореному Спасо-Преображенському соборі. На місці їхніх поховань на цвинтарі залишились кенотафи. Є версія, що й останки Г.Г. Маразлі були перепоховані на Слобідському некрополі.

У тому ж 1936 зі знищеного Спасо-Преображенського собору на територію Слобідського цвинтаря були перепоховані архіпастирі Інокентій (Борисов), Іоаннікій (Горський), Димитрій (Муретов), Никанор (Бровкович), Димитрій (Ковальницький), Назарій (Кирилов). 1987 року їхні останки перепоховали на цвинтарі Успенського чоловічого монастиря, а 2007 року мощі архієпископа Інокентія були перенесені до нижнього храму Спасо-Преображенського собору.

Під час окупації на цвинтарі поховали загиблих румунських солдатів. У день Святого Вознесіння представники окупаційної влади приходили до них на могили, у церквах служили панахиди.

У братських могилах поховано 332 радянські воїни, які загинули під час оборони та звільнення міста. 1947 року на Слобідському цвинтарі перепоховано загиблих під час вибуху канонерського човна «Аракс».

Відомі поховання: народна артистка Л.В. Моренець-Мацієвська та її зять, заслужений артист УРСР О.П. Кошутський, художник Д.К. Крайнєв, музикознавець Б. Тюнєєв, бібліограф А. Тюнєєва, народна вчителька Н.І. Орловська, майстер парашутного спорту СРСР І.П. Ткаченко, скрипаль, композитор, професор Одеської консерваторії О.О. Станко, письменник, журналіст, краєзнавець В. М. Гридін та ін.