Куяльницький (Сотниківський) цвинтар

Детальніше

Цвинтар з’явився між 1775 і 1791 роком. Найстаріше знайдене тут поховання – могила немовля Іоанна в центральній частині цвинтаря – датується 1791 роком. У даті пошкоджено третю цифру, через що деякі дослідники відносять це поховання до 1771 року. Проте, за свідченням професора Т.Г. Гончарука, спочатку в даті добре читалося «1791».

У 1775 році, після розорення Запорізької Січі, одна з груп запорожців, що вийшли звідти, осіла по балках Хаджибейського лиману, заснувавши кілька сіл, серед яких були села Усатове і Нерубайське, а також село Куяльник, що нині розчинилося в межах міста.

Кладовище села Куяльник – один із найбільш добре збережених комплексів пам’яток козацької доби в Одесі. Численні виходи вапняку на околицях Одеси забезпечили козаків роботою каменерізів. Згодом досить часто у відпрацьованих виробках каменерізи створювали собі своєрідні будинки, які мали одну зовнішню стіну з вікнами та дверима, як у звичайних будинках. Решта будинку розташовувалась у скелі. З блоків вапняку складалися печі, які, як і стіни, вкривали тим самим складом, яким обмазували мазанки. Крім печей, такі будинки облаштовувалися димарем та вентиляцією. Саме місцеві каменерізи вирізали для потреб села могильні хрести.

Площа цвинтаря складає 0,16 га. Він розташований на схилі плато, що є незвичайним для нашого регіону. З трьох боків огороджений низьким парапетом, з четвертого боку – парканом приватного будинку (Хаджибейська дорога, 143). Саме тому поховань не видно з Хаджибейської дороги.

Один із перших дослідників цвинтаря Роман Шувалов у 1992 році нарахував 205 надгробків, серед яких 33 мали написи. За версією професора Т.Г. Гончарука, назва «Сотниківський» виникла через напис на хресті в центральній частині цвинтаря «здесь спочиває младеніць Антифимъ синъ Марка Сотниченка» (1824 р.).

Великий фрагмент вапняку в центрі цвинтаря, швидше за все, не є природним виходом скелі, а перенесений на це місце. На цій плиті 2002 року скульптором П. Кравченком було встановлено пам’ятний знак – булаву на подушці. Також на плиті є табличка з написом «Цвинтар Сотниківської Січі заснованої Запорожцями Нерубаями у 1775 році. Прилегла територія охороняється державою і Чорноморським козацтвом».

Більшість хрестів на цвинтарі відносяться до «лапчастих», серед поширених видів можна виділити трилистні та прямі хрести. Частина хрестів стоїть на «якорі». Хрести Куяльницького цвинтаря є чудовою пам’яткою не лише історії, а й культури. Написи, зображення та форми хрестів мають виняткове значення для вивчення історії козацтва на околицях Одеси. Крім хрестів, зустрічаються могильні плити з написами та зображенням хреста. Є тут і пізніші обеліски. А біля входу на територію цвинтаря розташована низка могильних плит у вигляді маленьких трун, під якими поховані немовлята.

Спочатку біля цвинтаря розташовувався молитовний будинок. Згідно з «Історико-хронологічним описом церков єпархії Херсонської та Таврійської», церкву села Куяльник було збудовано у 1810 році на прохання міщанського товариства міста Одеси, яке проживає на міській землі в урочищі Куяльник. Однак перші записи метричних книг, що збереглися, відносяться до 1809 року. Церква знаходилася на захід від цвинтаря, вище за схилом гори. Після того як село Усатове поглинуло село Куяльник і парафія була перенесена до Усатівської церкви, побудованої у 1822 році, Вознесенська церква поступово втратила своє значення.

Цвинтар дійшов до наших днів у практично не зміненому вигляді завдяки будівництву нафтопереробного заводу, в результаті якого було відселено значну частину села, що примикає до цвинтаря. З поховань після 1917 року на Куяльницькому цвинтарі виділяються лише кілька могил, що належать до періоду з 1941 по 1965 рік (останнє поховання). Частина могил 1941-1965 років має металеву огорожу.

Більшість мешканців села Куяльник займалися видобуванням каменю у місцевих каменоломнях, що супроводжувалося частими нещасними випадками. Так, згідно з метричними книгами, з 1809 по 1822 рік під обвалами загинула 21 особа. У метричних книгах Вознесенської церкви згадуються «довгожителі», вік яких перевалював за 100 років. Так, наприклад, міщанин Ковта, який помер у 1817 році, за документами мав вік 125 років. Швидше за все, це пояснюється тим, що кріпаки-втікачі в Одесі купували паспорти померлих людей і таким чином «легалізувалися». У 1812 році в результаті епідемії чуми в селі померло 22 особи, що були поховані на окремому цвинтарі. Він бувзнищений під час будівництва нафтопереробного заводу.

На Куяльницькому цвинтарі поховані батьки селекціонера, академіка П.Ф. Гаркавого та відомого архітектора, професора Ф.П. Нестурха. Прізвище Шмигора на одному з хрестів, згідно з дослідженнями професора Т.Г. Гончарука, збігається з прізвищем власників каменоломень Куяльника, де в 1837 році видобували каміння для будівництва Потьомкінських сходів. Також на надгробках читаються прізвища, що збігаються із прізвищами запорізьких полкових старшин, наприклад, Білий, Вербицький, Іваненко, Крижанівський, Щербина. Поки не вдалося встановити, чи були носії таки прізвищ, поховані на Куяльницькому цвинтарі, прямими нащадками чи родичами козацької старшини, проте не викликає сумніву той факт, що всі ці люди – прямі нащадки запорожців. Із 347 прізвищ, прочитаних Романом Шуваловим у метричних книгах Вознесенської церкви, 274 – українські.

У 2021 році цвинтар отримав охоронний статус об’єкта культурної спадщини.